Вікентій де Поль народився 24 квітня 1581 року в бідній селянській сім’ї у селі Пуї неподалік від Даксу в Гасконі (нині Ландо, область на південному заході країни), яка в той час була одним із найбільш жебракуючих регіонів Франції. Вікентій ріс дуже тямущим хлопцем і, завдяки щасливому випадку і заступництву місцевого поміщика, зміг отримати загальну освіту в Даксі. У той час існувало кілька шляхів вирватися з убогості: церковна кар’єра, чернецтво, армія чи розбійницьке життя. Тому Вікентій, ведений думками про кар’єру й успіх у суспільстві, обрав для себе церковну кар’єру і зайнявся вивченням богослов’я в Тулузі. У 19 років він був висвячений на священика і пізніше ще 4 роки вивчав богослов’я.
Під час однієї з поїздок до Марселю Вікентій був узятий у полон турецькими піратами і відвезений в Туніс, в рабство. Спочатку він працював у одного алхіміка, а потім на сільськогосподарських роботах в одного француза-ренегата з Ніцци. Перебуваючи в такому безнадійному становищі, він відкрив для себе шлях до більш глибокого єднання з Богом. У нього була можливість переосмислити своє життя священика, пережити розлуку з близькими, усвідомити крах усіх своїх очікувань. У 1608 році він отримує свободу і приїжджає до Парижа і, не маючи впливових зв’язків та коштів, живе у злиднях. Через деякий час, у 1612 році, йому вдається домогтися прийому у короля Генріха IV і призначення настоятелем невеликого приходу в Кліші біля Парижа й капеланом королеви Маргарити де Валуа.
У школі кардинала Берюля та Франциска Сальського
Святий Вікентій обрав своїм духовних батьком П’єра Берюля (1575-1629 рр.) і таким чином опинився в центрі найгарячіших і палких віянь у релігійному житті французької церкви, що стосуються реформ, прийнятих на Тридентському соборі. Але найголовнішим було його посвячення в тайну Христову – основу всього християнства. Завдяки Берюлю він відкрив для себе і кармелітанську духовність, яка грунтується на Христовій Любові. Усе більшу увагу святого Вікентія приваблювала думка про те, що втілившись, Ісус Христос опинився безпосередньо серед бідняків, які через Нього і стали серцем всього життя святого. Кардинал П’єр Берюль, людина, сповнена мудрості, багато допомагав йому в перші роки життя в Парижі і як духовний батько вказав на необхідність серйозного і безкорисливого священицького служіння.
Святий Франциск Сальський посвятив Вікентія у споглядання Божої Любові і став для нього прикладом лагідності, привітності та відвертості. Це знайомство на все життя зберегло у Вікентієві прагнення до святості.
Духовний пастир
За наполяганням П’єра Берюля святий Вікентій у 1613 році стає капеланом і духовним наставником у родині генерала галер Філіпа Емануеля Гонді, який в 1617 році призначив його капеланом на галерах. Дуже швидко Вікентій завоював повагу і симпатію своїх великих захисників і покровителів. Але, не дивлячись ні на що, він продовжував відчувати себе ув’язненим у замку Монмірай, а тому навчав катехизису бідних селян, які жили в великих володіннях його панів.
І ось настав день, коли, прагнучи розділити з бідними їхню вбогість, він таємно втік із замку, щоб стати священиком у бідному і занедбаному приході в Шатійон ле Домб. Він залишався там недовго, але саме в цей час відбулася подія, яка визначила його життєвий шлях.
Одного разу перед недільною Літургією йому розповіли, що в одному будинку десь на окраїні ціла сім’я вмирає без якої-небудь допомоги: всі тяжко хворі і не можуть допомагати одне одному… Під час проповіді Вікентій розповів про це своїм парафіянам, доручивши їхньому милосердю цю всіма забуту сім’ю. Коли після вечірні він попрямував відвідати родину, то зустрів жінок, які вже поверталися назад. Їх було так багато, що можна було подумати, ніби це ціла процесія.
Усе це було зворушливо, але Вікентію було прикро, що прагнення творити справи милосердя було хоч і велике, але спонтанне і неорганізоване. За рясною жертвою і щедрою допомогою незабаром прийшли дні забуття і злиднів.
Тому Вікентій вирішив об’єднати всіх своїх «дам-благодійниць» в товариство. Він дав їм правило, в якому передбачалося все: як знайти підхід до нужденної сім’ї, як і в якому порядку нести почергове чергування, як здобути необхідну допомогу і вести звітність, як доглядати за хворими заради любові до Ісуса, як їх годувати, як розумно використовувати час…
Вікентій дав цьому першому товариству мирян назву, полум’яніючу вогнем християнства: «Карітас» – милосердя, любов. Це слово у християнському вченні означає Самого Бога і богословську чесноту, яку Він виливає в наші серця, стало для Вікентія (за традицією, що сягає до Середньовіччя) тією назвою, яку він дав усім своїм громадам.
Святий Вікентій володів талантом працювати одночасно в кількох напрямах, співпрацювати з людьми різного походження. Для допомоги бідним були організовані товариства мирян як з дворян, так і з буржуа, особливо це стосувалося товариств «дам-благодійниць». Вікентій переконав їх частину свого часу і грошей присвячувати для допомоги бідним. І незабаром маленькі благодійні товариства виникли по всій території Франції.
Вікентій встановив собі та іншим правила, дотримання яких гарантувало вдале продовження розпочатої справи. Він забороняв собі та іншим непотрібний ризик, погано підготовлені заходи, через які часто зазнають краху благі релігійні починання. Як справжньому керівнику, йому було властиве одночасно цілісне, всеосяжне бачення речей і увага до деталей.
Великий організатор і розсудлива людина Вікентій був також і глибоко віруючою людиною з великим молитовним і містичним досвідом. Різноманітна допомога, яку він надавав бідним, не була плодом банальної філантропії, вона грунтувалася на Євангелії, а саме на 25 главі Євангелія від Матфея, в якому Ісус говорить: «Те, що ви робите для одного з менших цих, для мене робите».
У 1625 році святий Вікентій заснував Конгрегацію Місіонерів або Конгрегацію Лазаристів(по імені монастиря св. Лазаря, де розташовувалася резиденція конгрегації). Вони займалися проповідуванням серед бідняків по селах в околицях Парижа, розповідали їм про Ісуса Христа і про Благу Звістку Євангелія, допомагали їм з продуктами та одягом, особливо під час численних воєн і голоду, які постійно терзали Францію. У 1633 році папа Урбан VIII затвердив конституцію Конгрегації.
Другою важливою справою, якій святий Вікентій присвятив життя, було підвищення рівня моральності та освіченості священиків. У першій половині XII століття у Франції занепад серед кліру був жахливим – багато священиків не вміли ні читати, ні писати; в монастирях традиції були забуті, дисципліна розхиталася і, разом з лінню і неуцтвом, панувала відкрита аморальність.
Однією з головних заслуг святого є створення чіткої системи підготовки священиків: передсемінарій і семінарій. Роботою над створенням цієї системи у Франції він займався з 1626 року до самої смерті. Сам святий Вікентій де Поль заснував 18 семінарій і безліч шкіл і передсемінарій. Система швидко поширилася на сусідні з Францією країни, що мало колосальне значення для поліпшення рівня освіти кліру і його морального виховання.
До кінця життя Вікентія у Франції проповідувало 840 місій, і в розпорядженні святого було 25 будинків, 131 священик, 44 клірика і 52 коад’ютора.
«Сірі сестри»
Однак труднощів було чимало, і вирішити їх допомогла одна з тих зустрічей, які стають знаменнями історії.
14 червня 1623 року молода тридцятидворічна вдова із знатної сім’ї прийшла до Вікентія, щоб попросити його бути її духовним батьком. Він зарахував її до лав своїх дам-благодійниць і виявив щось дивне: ця жінка, внутрішньо скута та гноблена страхами, з розхитаною нервовою системою, з бідними ставала спокійною і ніжною, як мати. Це стало для Вікентія відправною точкою в усій справі духовного керівництва нею, і він став навчати пані де Маріяк «відкрити своє серце, взявши на себе чужий тягар».
Так пані де Маріяк стала його найближчою сподвижницею на службі бідним, і сьогодні Церква вшановує її як святу Луїзу де Маріяк.
До того часу в церковному житті перед жінкою, яка хотіла присвятити себе Богу, відкривався тільки один шлях – шлях загального чернечого життя з черницями, які дали обітницю, в самітництві, за ґратами, в чернечих одежах, за стінами монастирів з довгими молебнями.
Однак Вікентію вдалося зробити те, чого не вдавалося нікому: разом з Луїзою де Маріяк він зібрав кілька дівчат з народу, які хотіли присвятити себе Господу, як і раніше залишаючись у миру, неподільно служачи бідним і знедоленим. Так народилися «дочки милосердя», яких у народі називали «сірими сестрами».
У 1633 році святий створив разом з герцогинею Луїзою де Маріяк Конгрегацію Дочок Милосердя, головною справою якої стала допомога бідним, хворим, покинутим дітям і каторжникам.
Ось відомі слова, що знаменували найважливіший переворот у традиційному жіночому чернечому житті, сказані Вікентієм про нову, в ті часи нечувану юридичну установу: «Їхнім монастирем будуть будинки хворих і будинок настоятельки. Їх келією – кімната, що знімається внайми. Їх капелою – приходська церква. Їх самітництвом – слухняність. Їх гратами – страх Божий. Їх покровом – свята скромність. Їх обітницями – незмінна надія на Божественне Провидіння і повна самопожертва».
Св. Вікентію і св. Луїзі згодом довелося частково ввести життя своїх сестер у встановлені рамки, проте вони поклали початок не тільки всім сучасним діяльним апостольським конгрегаціям, а й усім об’єднанням жінок, які принесли обітниці, але живуть у світі, – об’єднанням, які сьогодні народжуються в рамках різних церковних рухів.
Що це конкретно означало у складному і жорстокому житті суспільства того часу можна зрозуміти, лише побачивши їх за роботою.
До всього іншого він заснував «Товариство допомоги підкинутим дітям». І мова йшла не тільки про те, щоб переповити їх, але про те, щоб виховувати їх доти, поки вони самі не зможуть заробляти собі на прожиток. Але ось золоті слова, сказані Вікентієм тим сестрам, яким він доручив це служіння: «Ви наслідуватимете Діві Марії, бо будете матерями і дівами водночас. Чи бачите ви, дочки мої, що зробив Бог для вас і для них? Від вічності Він зумовив цей час, щоб вдихнути в деяких жінок бажання взяти на себе турботу про цих малят, яких Він вважає Своїми: від вічності Він вибрав вас, дочки мої, щоб ви служили їм».
Після підкинутих дітей настала черга в’язнів і галерних веслярів. Отже, Вікентій став головним капеланом всіх галер королівства і послав на них своїх дочок милосердя, для яких наказав побудувати маленькі будинки поряд з в’язницями.
Думаючи про це начинання, нам потрібно спробувати на власні очі уявити, про що йде мова: Вікентій вимагав від своїх “дочок”, щоб вони надавали будь-яку матеріальну й духовну допомогу: мили тюремні камери, прали білизну каторжників, щодня готували їм суп, підбадьорювали їх, доглядали за хворими, бинтувати їм рани, проводжали їх хресним шляхом до кораблів і там, в порту, знову починали надавати їм всіляку допомогу.
І все це – без удаваної сором’язливості і без огиди: їм довелося опуститися на саме дно суспільства, чути грубість і непристойні пропозиції охоронців і каторжників, зносити болісні тягарі і наклепи і вміти захищати себе розумно й обачно (і Вікентій дає на те дуже точні вказівки!). Одним словом, як він говорив, вони повинні були «бути як промені сонця, які постійно падають на бруд, але, незважаючи на це, залишаються чисті».
До догляду за каторжниками згодом, під час частих воєн, додався догляд за солдатами. Дочок Милосердя посилали на поля битв, щоб «якось відновити те, що люди захотіли зруйнувати, щоб зберегти життя там, де люди хочуть знищити його».
Серед величезної кількості бідноти багато літніх людей були колишніми ремісниками, які пішли по світу через безробіття або розорення. Він обрав з серед них тих, хто здавався йому пристойнішим і працелюбнішим за інших (двадцять чоловіків і двадцять жінок). До них приставили робітників, які допомагали їм знову взятися за справу і знайти смак до роботи, яка б пасувала їм за віком і могла б принести їм хоча б якийсь заробіток. Він навіть наказав їм проводити щось на зразок виробничих зборів.
Таким чином виникли центри, що допомагали людям повертатися до праці. Вікентій часто протягом декількох годин відпочивав там, розмовляючи зі своїми старичками, які знову стали сумлінними трудівниками.
Звичайно, такий шлях був придатний не для всіх, але для суспільства того часу він став точкою відліку, зразком вирішення соціальних проблем з християнських позицій.
Вікентій прагнув також допомогти тим, кому насильницьке ув’язнення в лікарню завдало б шкоди: людям похилого віку, які, хоча і були жебраками, зберегли родинні зв’язки і були б насильно розлучені з близькими, оскільки за законом чоловіки і жінки повинні були перебувати в різних відділеннях. Вікентій влаштував для них «малі будинки», де жебраче подружжя могло жити разом. Це починання не могло вирішити серйозної проблеми, але вказувало шлях, вселяло надію, було прикладом розумної благодійності.
Бремон писав: «Вікентій де Поль став святим не тому, що був милосердний, але саме його святість зробила його воістину милосердним». А святість – це неподільна самовіддача Христу і Церкві.
Помер святий Вікентій 27 вересня 1660 року в Парижі. Папа Бенедикт XIII проголосив його блаженним 12 серпня 1729 року, а папа Климент XII канонізував 16 липня 1773 року. Мощі святого Вікентія зберігаються в капелі, названій на його честь, на вулиці Севр у Парижі.
