Skip to main content

Любов не вивищується, не надимається. Любов є!

Вітаємо! Дозвольте, спочатку привітаю Катю, про яку як я чув від інших, перекладає мої тексти на українську мову. Катя, привіт! Ох, вибач, сьогодні вночі також буду багато писати. В мені поєднано все, в мені потрясіння змінюється на гнів,  безнадію, радість, вдячність, нові пізнання та сумніви… Не можу коротко, не бажаю, щоб все, що було, залишилося в мені. Здається, що це не здорово, але я додам: і є у більшості непотрібним. Інше: відчуваю своїм обов’язком сказати…  Тут є нерозумно! Красиво і страшно, надихаюче і, пригнічуюче, веселе і сумне…

Про все, що можливо думаєте, що служіння монахині в Україні не є місійним, я напишу, що побачив тут ще ввечері, коли після 12-годинної дороги ми повернулися в Київ. На задньому сидінні автомобіля,  який долав нічні вулиці 5.5 мільйонного міста, говорив з с. Барбарою Петерлін МС. Скромно, дещо сором’язливо відповідала на мої запитання. Скромні та щирі були її відповіді, скромний спосіб її розповіді. Любов, прихована у відповідях, переросла найвищі хмарочоси, які має ця столиця. Велетень, поряд з нею почувається незграбним і малим. «Якого подиву гідні ці сестри!» Якби міг вам передати… Але нічого, постараюся.

Скільки милосердя мають, скільки розуміння інших, скільки того, чого нам щодня бракує… Їхня справа? Бути зв’язком між безпритульними, хворими в лікарнях і лікарями. Голос тих, ким сестри опікуються без затримки! Заради цієї справи відповідальні в лікарнях, чують розповіді, бажання або прохання хворих. Тих, які непомітні і без імен на вулицях, які ще в, світом забутих, лікарнях. Вчора я описував роботу сестри, яка тепер є блаженною, ввечері знову побачив, що приклад шукаємо між тими, які служать сьогодні. Не треба далеко в історію. Ні!

Коли бачиш обставини діяльності сестер в Києві, коли чуєш про суспільство, яке не розуміє, безсердечну владу, непошану людини… Кажеш: «О, мій Боже!» Запитував с. Барбару, коли їй було найважче в її роботі.

«Було важко цим літом, коли були в лікарні, яка була закрита. Мають «колективну відпустку», протягом якої працівники перефарбовують стіни відділень, кожен своїми силами відновлює не найблискучіші  приміщення. Відвідували та мили безпритульних, які лежали у відділенні, яке ще не було зачинене на ремонт. Коли працювали, прийшла санітарка, яка запросила нас у сусіднє відділення, в якому також лежали хворі безпритульні. Перед тим не знала, що ми робимо. Коли ми закінчили, ми пішли на поверх вище, знайшли санітарку і просили, щоб показала нам, де лежать безпритульні. Була в самому кінці великого відділення, який тоді мені здався ще довшим, ніж є насправді!

Боялася, що мене чекає в кінці відділення, що приховують в палаті, що є так віддалена. На кожному відділенні є учбова кімната. Відкрила її, там були три оглядові столи. Не було ліжок, оглядові столи! Були виділені для трьох безпритульних, які доживали в край слабкому стані. Один з них, ймовірно, впав на підлогу, коли бажав піти в туалет. Так і залишився лежати. Хто знає, як давно…  Інший був помираючий, третій важко хворів на рак, який мав великий наріст на шиї. Не міг ковтати слину, з погляду було видно, як він терпить. Були дуже брудні, недоглянуті, до крайньої міри вбогі. Найважче – було помітити, що працівники лікарні не дали їм навіть води.

Коли їх помили та перевдягнули, запропонувала їм воду. Було видно, що вони довго не мали ні краплі в роті. Ніколи ще не зустрічала такої спраги, до цього моменту не бачила людину, яка би так хотіла пити! В лікарні, між людьми…

Знову таки важко усвідомити, що ніхто не думає про них. Стикнутися з цілковитою байдужістю людей. Тих, які покликані чути страждання інших. Більш відкрито не могли показати, що безпритульних не вважають за людей, собі подібних!»

Як це можливо? Всім нам це здається нереальним, що в лікарні не отримаєш елементарної допомоги. Мені здається, що легше розуміємо, коли вбогих не шанують на вулицях, знущаються з них, багато людей проходить повз них, наче їх не існує. Але… в лікарні?!

Сестра Барбара відповідає: «Найчастіше чуємо, що вони не гідні того, щоб їм допомагали. Не гідні. Так, наче людина повинна на це заслужити. В цьому світі далеко не є очевидним, що кожен гідний допомоги. Не розуміють, що вже  як людина, особливо на своєму робочому місці, повинен допомагати іншій людині в скруті!»

І монахині роблять саме це! Без запитань, без перепон, цілковито без застережень допомагають тим, які в них не можуть бачити когось іншого, крім ангела!

Знаю, важко зрозуміти, але: уявіть собі, що вам ніхто роками не подавав руку, не пам’ятаєш останніх обіймів, не знаєш точно, де колись був твій дім, у тебе нема  документів, ніяких прав, заборонено спілкуватись з дітьми. Кожної ночі, наче тварина, шукаєш тепле укриття… Можливо для вас є жорстоким тюремне ув’язнення, залежність привела до думки про самогубство, можливо до безуспішних спроб цього акту… Погано, невиліковно захворієш, ампутують тобі ноги, говорять про наближення кінця… Забудуть про тебе в кінці коридору, який неприємно пахне, проходять повз, наче тебе нема. Не маєш сил, щоб покликати на допомогу. Зберешся з силою, але тебе ніхто не чує! Дивляться на тебе, але не бачать!

Але потім в твоїй кімнаті, куди тебе в муках відправили гуманітарії, знайде монахиня, яка люб’язно прагне почути твоє ім’я. Її привітання було з твого найвіддаленішого спогаду. Заходить сестра, якій не соромно – допомагати в найбільш особистих речах, які належать кожному живому створінню. Мусили! Від тебе була взята. Але, можливо, сам її втратив. Не має значення! Любов не знає умовностей. Прийде, приступить, надихне і допоможе! Щодня приходить. Не пізнала тебе, можливо їй говорили погане, але їй все одно. Прийде і допомагає. Нічого не хоче за це, ніколи не запитує, де маєш гроші, ніколи не підвищує голос, не погрожує з тим чи іншим, якщо… Ніяких «якщо» нема в її словах. Тільки повага! Як? Чому? Чому і як це можливо, що він тут?

Богу подяка, що в сучасному світі, в цьому порожньому безладі, минаючим задоволенням та пошуку блиску, який гнилий до краю, ще є люди, які чують заклик. Бога і людини. Богу подяка!

Пан Дмитро, який керує притулком, каже, що тільки віра допомагає волонтерам та працівникам DePaul залишатись при цій справі. Прогресу немає, світло в кінці тунелю вимикається. Коли він сказав мені, що до них приходять навіть безпритульні, які втікають від закону, я запитав його: “А скільки разів приходить міліція?” “Ніколи”, – відповів він, додавши: “Поліція тільки час від часу перед наші двері приводить когось, хто їм щось заподіяв, але тепер вони не знають, що з ним робити!” Нещодавно поліція привезла жінку, яка була в міжнародному розшуку, як виявилось пізніше. І поліцейська машина привезла її до дверей притулку. Це є супровід, чи що? Так, у цьому світі я б дуже сміявся з багатьох речей, якщо б не було так боляче і трагічно!

Але держава … Нічого! Щоправда, лише тоді, коли потрібно вловити деякі політичні моменти, її представники себе демонструють. Інакше їх не чуєш, не бачиш, не кажучи вже про гроші. Нічого! Коли наближалась  зима минулого  року,  раптом  до дверей центру приїхали люди з телебачення і, сміючись,  повні надії, оголосили: “Подивіться, як наше місто думає про інших. Наближається  зима, з притулком буде тепло всім!” Ні слова про організацію, що в муках збирає гроші на оренду, ні про персонал та волонтерів, які кожної ночі  спостерігають за бездомними. Ні слова! Лише: “Подивіться на наше місто …”

Це доказ того, що засоби масової інформації можуть також говорити по-іншому: DePaul – це організація, яку я не знав, але за деякими прикладами в Україні, я довіряю їхній справі. Мені здається це неймовірним! Подібно до робітників там, які стоять двома ногами на землі,  допомагають встати немічним, які падають. З чесною справою! Коли Діма стиснув мою руку і привітав мене з посмішкою, я відчув: це саме те! Чесний, любить працювати, зміцнений вірою, робить неможливе. А я нічого не можу зробити! Мені нічого не хочеться. Я тут ревний. Тут, як апостоли, яким відкрились очі. Вдома буду, як Петро перед одвірною служницею… Ну, так як я сказав: духовні вправи! Нехай мене «тримають», і допоможуть всім вам трохи “змінитись”. Але не ображайтесь…

Переклад на українську Катерини Василенко

Джерело: http://radio.ognjisce.si/sl/195/utrip/25491/

Новини

Яке твоє покликання?
Про покликання місіонера…

Хочеш дізнатися про нас більше або відчуваєш покликання?
Приходь! Подзвони! Шукай нас!

Дізнатися